Історія школи

В’їжджаючи в село Івано – Благодатне з боку кишинівської траси, ви побачите на протилежному пагорбі легку, наче бригантина, триповерхову споруду. Це школа І – ІІІ ступенів в комплексі з двоповерховим дитячим садком. Вона стала прекрасним символом відродження Івано – Благодатного. Про першу школу, відкриту в селі, відомості дуже скупі. Відомо, що навчалися діти у звичайній двокімнатній сільській хаті, яка була покрита очеретом. У післявоєнні роки кількість учнів у школі збільшувалась, тому було виділено ще одне приміщення, яке також пристосували до навчальних класів. У школі навчалися і діти, і «переростки». Після Великої Вітчизняної війни кількість учнів школи становила від 20 до 50 в різні роки. Багато хто з місцевих жителів не повернулися до рідних домівок після війни: хто загинув на полі бою, хто пропав безвісти після евакуації, одні не пережили страшного лихоліття, інші поїхали шукати кращої долі до міста. В село почали переїжджати люди з інших регіонів України. Так з’явилася ціла вулиця, яку місцеві люди нарекли «Бендерівка», тому що тут поселилися вихідці із Західної України. В школі до дітей переселенців місцеві ставилися не дружелюбно, ображали , обзивали , принижували, навіть на десять днів виключали зі школи. У 50 – х роках в Івано – Благодатненській семирічній школі навчання проводилося у дві зміни. В цей час було призначено керівником школи енергійного і трудолюбивого Гавриленка Павла Михайловича. За його завзятість в роботі, чесність у відносинах, здібностям, він заслужив повагу і авторитет не тільки серед педагогів, учнів, а й жителів села. Керував школою Павло Михайлович більше 20 років. За цей час в ній склався міцний, працездатний учительський колектив, який брав активну участь у громадському житті села, культосвітній роботі. Умови навчання були не зовсім добрі, але в дітей було велике бажання вчитися.В позаурочний час учні допомагали педагогам: разом організовували художні вечори у сільському клубі, колективно здійснювали перегляд кінофільмів та обговорювали їх. Першими помічниками в учнів були такі вчителі як Нертик Євгенія Іллінічна, Ковальов Іван Зіновˈєвич, Гавриленко Ліна Павлівна, Літвінова Анна Василівна, Маляренко Поліна Григорівна. Житель села Чулак І.І. пригадує: « Тяжко було. Одягались, щоб було чистеньке і зашите. Взуття різне: деревˈянники, бесарабці, які робили з автомобільних камер. В школу ходили із полотняними сумками, в якій був карманчик для чорнила. В зошитах писали пером, який часто зачіпався за кусочки тирси і залишав велику чорнильну пляму на папері. Написані букви було видно з іншої сторони листка ( такі тоненькі сторінки були). Їжу брали з собою, в кого що було. Замотували в газету, при цьому слідкували, щоб на ній не було зображення Й. Сталіна». Умови були тяжкі, але ентузіазм вчителів, так і в учнів був високий. Крім уроків, школярі відвідували хор при Івано – Благодатненській семирічній школі, який був неодноразовим переможцем різного рівня змагань. Наприклад, 27 квітня 1958 року хор отримав друге місце на районній шкільній олімпіаді у Великій Висці. Учні школи вели жваве листування з родичами загиблих воїнів, похованих у братській могилі села. Близькість міста не рятувало село. Молодь почала покидати батьківські хати і переїжджати ближче до «цивілізації». Івано – Благодатне почало занепадати. У високих кабінетах назву села почало супроводжувати слово «неперспективне». Починаючи з 1973 року на території села не було навчального закладу, причиною ліквідації була мала кількість дітей у селі. Учні ходили пішки, долаючи 6 кілометрів до школи села Овсяниківки, а пізніше до села Грузького (теж не менша відстань). Радісна подія відбулась 1 вересня 1995 року. Учні та вчителі переступили поріг новозбудованої школи. На її урочисте відкриття зібралися всі жителі Івано – Благодатного, від найменших до найстарших. Школа була побудована з ініціативи і завдяки старанням односельця, заслуженого будівельника України, члена – кореспондента Академії будівництва України Івана Федоровича Кардаша. Почесними гостями урочистостей були представники будівельних організацій ПМК – 30 і СПМК – 518 тресту «Кіровоградсільбуд». БУ – 528, БУ – 200, СПМК – 1 тресту «Кіровоградспецсільгоспмонтаж» і ряду інших колективів, які брали участь в спорудженні комплексу «школа – дитячий садок». Представники обласної і районної влади, сусідніх населених пунктів і команди підшефного сторожового корабля «Григорій Куропˈятников» від щирого серця привітали жителів з відкриттям навчального закладу. Першим директором комплексу було призначено Писаренка Віктора Івановича. У 1995 – 1996 навчальному році в школі здобували знання 127 учнів 1 – 11 класів. Щоправда вона може прийняти 300 учнів. Однак несприятлива демографічна ситуація, що виникла внаслідок загальної економічної кризи, поки що віддалила перспективу повного заселення школи. В період з 1996 року по 2011 рік атестати про повну загальну середню освіту отримали 161 випускник, з них до вищих навчальних закладів вступило 66 учнів, що становить 41% від загальної кількості випускників. Івано – Благодатненські учні стали студентами таких вузів: Кіровоградський державний педагогічний університет ім. В. Винниченка, Кіровоградський національний технічний університет, Кіровоградський інститут регіонального управління економіки і права, національний технічний університет України, «Київський політехнічний інститут», Львівська національна академія мистецтв, Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка, Полтавський університет споживчої кооперації, Харківський університет внутрішніх справ, Київський національний університет культури і мистецтва, національний університет «Одеська юридична академія» Інститут прокуратури та слідства, сільськогосподарська академія м. Черкаси, Київська академія внутрішніх справ. Для успішного засвоєння знань у школі створені гарні умови: обладнані кабінети фізики та хімії, просторий спортивний зал відповідає всім сучасним вимогам. Фонд шкільної бібліотеки об’єднаний з сільською і складає більше як 8000 примірників. Завідує бібліотекою з 1996 року спеціаліст вищої категорії, провідний бібліотекар Матвієнко Любов Іванівна. Вона не тільки допомагає вибрати для школярів ті чи інші книжки, але і влаштовує читацькі конференції, книжкові виставки, інші виховні заходи.У школі з перших днів працюють досвідчені вчителі, майстри своєї справи Кривенко В.О., Чуприна Л.Л., Куц Г.І., Ягниченко Л.В., Хмельнюк В.В. Результатом їхньої праці є те, що учні школи неодноразово були призерами в районних та обласних олімпіадах. Керівниками навчального закладу у різні роки були Кривенко А.В., Губенко Г.Ю., Желізняк О.В. У 2008 році директором навчально – виховного комплексу було призначено Назаренко Раїсу Михайлівну, яка разом із заступником з навчально – виховної роботи Перервою Юрієм Івановичем і сьогодні керують навчальним закладом. Молодими спеціалістами поповнився педагогічний колектив і з числа колишніх випускників: Москаленко Л.В., Бобком В.О., Бобко А.С. Бобко Володимир Олександрович став організатором та керівником дитячого ансамблю народного танцю «Любисток» при Івано - Благодатненському НВК. Колишні випускники студії образотворчого мистецтва Івано – Благодатнівського НВК Дімітров Віталій, Баркар Лідія , Кукка Кароліна свої роботи демонстрували на персональних виставках у різних містах. Талановиті діти - це майбутнє не тільки села Івано – Благодатне, а і всієї України.

До 75-річчя Кіровоградщини

Село Івано-Благодатне

Село, як і людина, має свою біографію. І у кожного вона неповторна. Село Івано-Благодатне – центр сільської ради, розташоване в долині притоки річки Грузької. Знаходиться в 20 кілометрах на захід від Кіровограда на межі Кіровоградського та Маловисківського районів. Поряд з селом проходить автомагістраль міжнародного значення М12 та європейського значення Е 50, гілка магістралі Дніпропетровськ – Київ. До того, як село у 1883 році отримало назву Івано-Благодатне, жило у ньому два пани: пан Макей та пан Заградський. Частина населеного пункту, яка належала Заградському була більшою, а Іванівка, де господарював пан Макей, - меншою, і мала лише три вулиці. За переказами, пан Заградський відібрав у Макея його частину і з того часу почав називати село Івано-Благодатне. Ще одна з версій про походження назви села така: «Були голодні часи. Село вже майже все вимерло. І тут прийшов пан, якого звали Іван. Він засіяв поле зерном. Все що там виросло, пан пороздавав людям на благо. Так завдяки Івану люди їли хліб і залишилися живими. Вони були вдячні рятівнику, і назвали село, в якому проживали, на честь Івана – Івано – Благодатне». До 1939 року воно входило до складу Єлисаветградського повіту Одеської губернії, а після адміністративно-територіальної реформи – до складу Великовисківського району Кіровоградської області. Дуже тяжко пережили селяни 1932-1933 роки – їли траву, висівки, полювали на ховрашків. Легше було тим, хто працював на Шостаківському хлібоприймальному пункті, можна було тихцем пожувати зерно, але якщо в кишенях або у взутті знаходили хоч декілька зернин – людину судили. В нашому селі живуть ще люди, що пережили голод маленькими дітьми, підлітками. Бачили, як гинули від голодної смерті їхні рідні і близькі.

Ось що згадує Ткаченко Любов, 1921 року народження

«Я народилася в рік неурожаю 1921року. Був голод. Багато людей загинуло. Але найбільше з жахом згадую 1932, 1933 роки. Мені тоді було 11 років. Врожай був середнім. Якби не штучно створили такі жахливі умови, не було б стільки людських втрат. В сім'ї було восьмеро дітей. Батько зазнав репресій. В 1932 році помер в тюрмі. Залишилися ми з мамою. Вижили всі, дякуючи нашій годувальниці – корові і завзятій мамі, яка сама не доїдала, а нам вишукувала хоч щось, щоб нагодувати нас. Працювала в колгоспі, за що отримувала мізер, обшивала односельців за кусочок хліба. В селі була чотирирічна школа. В п’ятий клас я ходила в село Овсяниківку. Дуже хотіла вчитись! Зошитів не було, писали на газетах. На уроках сиділа і думала про їжу, перед очима кусочок коржа, який інколи в замін на стакан молока отримувала від однокласника. Декілька дітей могли навчатись із нашого села, у інших не було в що одягнутись і що поїсти. Ці страшні роки запам’ятала на все життя. До цього часу сняться сни, в яких злидні, голод. Мені було 11 років. Я не могла зрозуміти, чому мама ховала ту мізерну кількість пшенички чи картоплі. А справа в тому,що за вимогою уповноваженого часто ходили активісти по дворах і забирали те, що селяни виростили чи заробили, не залишали їм нічого. Бувало так ( я сама бачила цю картину), що селяни висипали пшеницю в річку, щоб не віддавати, своєю працею зароблене хтозна кому. Самі потім пухли від голоду і часто мерзли. Активісти охороняли поля,щоб голодні не могли хоч жменьку зерна зірвати. За карман пшениці садили в тюрми. Селом бродили люди з інших міст і сіл. Спочатку міняли дорогі речі на кусочок хліба, а коли залишались без нічого, навіть одяг з себе знімали, йшли на поля, їли мерзлі куски буряка і часто там падали мертві. В селі була бригада жінок, які збирали загиблих по вулицях і звозили на кладовище. Там присипали їх землею, не могли викопати яму, бо самі були слабі. Мерли і односельчани. Навесні їли трави, цвіт акації сушили, перетирали і пекли блини. Ходили на Шостаківське заготзерно, змітали з вагонів залишки зерна, виривали з землі кукурудзу. Згадую як наїлась коріння рогози яке нагадує смак огірка. Ледве не вмерла. До цього часу не їм огірків. Голод – страшне відчуття, цей стан доводив до втрати людського. В навколишніх селах траплялись випадки людоїдства. Чула, що і в нашому селі брат з'їв сестру. Його ніхто не осудив за це, і ніколи йому не згадували про це. Часто їли дохлих тварин,а потім хворіли, а тоді вмирали. В ті часи село ділилось на три частини: Хутір, Дараганівка, Оприцівка. Я жила біля школи, в центрі, не далеко цвинтар. Перед моїми очима така картина: худі кістляві люди, а другі – пухлі, везуть на підводі мертвих на цвинтар. Добре пам’ятаю людей, що померли від голоду, які жили на території Дараганівки. Це такі: Новодворські Степан і Гаша, Філіпова Ольга, Ткаченко Григорій,Топалови Василь і Марія, Бобух Юхим, Слюсаренко Оля, Курінні Олександр, Андрій і Дар'я, Балануца Гнат, Курінний Василь. Вічна їм пам'ять! Дай Бог знову не пережити того горя, страхіття, свідком якого я була в дитинстві.»

В серпні 1941 року село захопили німці. Нелегким були роки німецької окупації. Кожного дня в колгоспний двір навідувався з Великої Виски рейхскомісар Берт. Всі, хто міг ходити: діти, жінки, повинні були отримати роботу, бо треба було годувати окупантів. Працювали, але опиралися хто як міг: псували механізми, саботували накази німців. Наше село визволяли частини 5 – ї гвардійської армії в складі військ другого Українського фронту під командуванням маршала Конєва. Про запеклість визвольних боїв свідчать залишки зброї, гільзи снарядів, осколки бомб. Після війни село почало занепадати. Молодь поїхала до міста, багато чоловіків не повернулись з фронту, на жіночі плечі ліг увесь тягар нелегкої праці. У 1989 році процвітаюче об’єднання «Кіровоградсільбудіндустрія» взято під своє шефство «неперспективне» село, і за рішенням трудового колективу на його землях був створений агроцех. Хлібороби Івано-Благодатного стали працівниками цього об’єднання. Начальником агроцеху було затверджено І.Ф. Кардаша. І.Ф. Кардаш родом із села Івано – Благодатне Кіровоградського району. Батьки його працювали у колгоспі. Іван Федорович працював більше 10 років на заводі «Червона зірка» кочегаром, бригадиром, майстром. Наступні віхи його трудового шляху – посада головного механіка пересувної механізованої колони тресту «Облміжколгоспбуд», директора кар’єро – управління. Знання, досвід, організаторські здібності Івана Федоровича найяскравіше проявилися під час його 19 – річного перебування на відповідальній посаді генерального директора виробничого об'єднання «Кіровоградсільбудіндустрія». У 1989 році об'єднання «Кіровоградсільбудіндустрія» вирішило відродити село Івано – Благодатне. Завдяки старанням Івана Федоровича у 1995 році було побудовано школу, яка стала прекрасним символом відродження Івано-Благодатного. Успішно вирішувались й інші соціальні питання. Всі вулиці села вкрили асфальтом. Лише за 1992-1995 роки було споруджено 60 індивідуальних житлових будинків. Тоді ж почала активно забудовуватись нова вулиця «Науки» (для працівників школи і дитячого садка). Після капітального ремонту невпізнанно змінився клуб. Селом прокладено 12,5 кілометра лінії електропередач. Було зведено двоповерхову будівлю сільської ради, ФАП, новий магазин, тваринницький комплект, олійня, млин. У 2000 році селяни отримали приватизаційні акти на землю.

Кiлькiсть переглядiв: 123

Коментарi